Навздогін за щастям, яке, можливо, було поруч Про другу виставу театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв» розповідає продюсер проекту Мирослав Гринишин
Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА
У той час, як артисти та режисери насолоджуються перевагами «мертвого сезону» — відпочивають, відсипаються, а вечорами замість іти до театру прогулюються містом — театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв» готує нову виставу. «Літо» й «відпочинок», вважають відомі актори, — це зовсім не слова-синоніми, тим більше що задумів — предостатньо, а дефіцитом бажання зробити класну виставу митцi такого рівня страждати не можуть у принципі. Отже, другою після «Синьйора з вищого світу» виставою театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв» буде драма «Про мишей і людей». Цього разу разом із Богданом Бенюком і Анатолієм Хостікоєвим на кін вийдуть Наталя Сумська, Володимир Нечипоренко, Євген Паперний, Олег Драч, Георгій Хостікоєв, Володимир Кузнєцов, Сергій Бойко, Юрій Крикунов, Тарас Постніков. Режисер-постановник проекту — художній керівник Театру на Подолі Віталій Малахов. Прем'єра — 24—27 серпня, репетиції — у розпалі, але продюсер проекту, Мирослав Гринишин, знайшов час для того, аби завітати до нашої редакції і розповісти про виставу, яка вже зараз «вимальовується» у досить привабливий суб'єкт сучасного театрального процесу.
— Пане Мирославе, чи задоволені ви прокатно-гастрольноюдолею «Синьйора з вищого світу», першою виставою компанії «Бенюк і Хостікоєв»?
— «Синьйора з вищого світу» ми показали 35 разів. Що є досить великою цифрою як для прем'єрної вистави будь-якого репертуарного театру. Крім Києва, провезли спектакль по 18 обласних центрах. Об'їздили майже всі регіони за винятком Криму. Публіка, незважаючи на різне ставлення до мови регіонів Сходу та Заходу, скрізь приймала нас дуже добре, «Синьйор...» мав успіх. І, гадаю, ще матиме: з наступного сезонуплануємо повезти цю виставу туди, де її ще не бачили, а також у міста, де вже її показували, — до Донецька, Харкова...
— А чим цікава для вас та ваших товаришів історія, автором якої єнобелівський лауреат Джон Стейнбек?
— Ми розпочали роботу над виставою «Про мишей і людей» за мотивами однойменної повісті Джона Стейнбека.Свого часу в Голлівуді зробили кілька кіноверсій цього твору, який був, без перебільшення, справжнім бестселером не один десяток років.Це історія двох мрійників, людей, які шукають щастя, шукають ідеал свого маленького прихистку — свого дому, ранчо, як вони його називають... Ці люди в пошуках щастя на іншій території потрапляють у різні пригоди, які призводять до руйнування їхніх доль, руйнування життя, тому що були вони найкращими друзями, а у фіналі один застрелить іншого. Ситуація була безвихідною: або вбити друга, або його самого знищить суд Лінча, який тоді існував.
— Де відбуваються події, описані Стейнбеком?
— Це Америка, 10—20-ті роки минулого століття. З точки зору того, що відбувається зараз в Україні, коли люди цілими родинами і навіть компаніями залишають свою країну в пошуках заробітку, іншого роду щастя, якогось виходу із ситуації, вистава дуже навіть актуальна. І ці люди, в кінцевому рахунку, гублять сім'ї, гублять стосунки і не досягають ідеалу десь там, на чужих територіях. Чи варто це робити, чи варто руйнувати традиційні устої, чи варто їхати кудись, а не шукати можливостей для реалізації тут? Територія, на якій ти живеш, зв'язана з тобою не лише біологічним, а й духовним корінням.
— До вистави «Про мишей і людей» ви запросили акторів з Театру на Подолі. Чому так?
— Акторський склад цього проекту — частково зі спектаклю «Синьйор з вищого світу»: Бенюк, Хостікоєв, Сумська, Паперний, а також запрошені актори з Театру на Подолі, оскільки ідея вистави належить Віталію Малахову, він же й ставить цю виставу. Запрошені також актори з Театру імені Франка. Всього у виставі «Про мишей і людей» гратимуть дев'ять акторів. Хочемо, щоб ця вистава стала другою у театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв», і з наступного сезону ми плануємо гастролювати з обома цими спектаклями. Уже маємо деякі плани стосовно цього на вересень.
— У регіонах до подібних українських вистав нормальне ставлення? Люди ж, напевне, звикли ходити на московські антрепризи?
— Гастролі і «Синьйора...», і «Про мишей і людей» — це історія без спонсора. Фармацевтична фiрма «Дарниця» тут присутня як партнер, який дає імпульс на початковому, передпрем'єрному етапі, одноразове фінансування.Всі інші витрати — переїзд, проживання акторів, гонорари, оренда приміщень тощо —ми покриваємо самі, з продажу. Вистава повинна мати певну рентабельність. Квитки на нашу виставу коштували від 20 до 100 гривень. З україномовною виставою на Сході рентабельності досягти важко, але середня заповнюваність на спектаклях «Синьйор з вищого світу» — це 70 відсотків, і цього вистачало, аби покривати витрати. До того ж приймали нас добре, люди не шкодували ні за витраченими грішми, ні за витраченим часом. Крім того, завдяки «Синьйору...» нас знають, і, гадаю, на виставу «Про мишей і людей» також прийдуть.
“Дело Гонгадзе”, “кассетный скандал”, акция “Украина без Кучмы!”, неожиданно объединившие полярные политические силы, способствовали и единодушию в освещении указанных событий средствами массовой информации их представляющими. Поэтому не имеет смысла анализировать эту тематику, поскольку её материалы в один голос поддают остракизму существующую власть.
Более продуктивным представляется анализ публикаций, в достаточной мере характеризующих состояние нынешней украинской “демократии”.
С этой точки зрения представляет несомненный интерес обсуждение в местных газетах премьеры спектакля государственного академического театра имени М.Заньковецкой – “У.Б.Н.”, украинский буржуазный националист (сценарий Галины Тельнюк, режиссёр-постановщик Мирослав Гринишин, продюсер Андрей Батьковский).
В основу текста сценария положена переписка известного в прошлом дисседента-антисоветчика Зиновия Красивского с представительницей “Международной амнистии”. Инициаторы постановки спектакля признались, что долго размышляли, в каком городе Украины реализовать свой замысел и, наконец, остановились на “столице Галичины”. Естественно, лучшего места, нежели Львов, - родины украинского фашизма и бывшей столицы буржуазного национализма, - сыскать было трудно.
Очевидно, поэтому авторы предвкушали оглушительный успех, но реальность внесла в их планы значительные коррективы.
По вполне понятным причинам на первые премьерные показы ринулась националистически настроенная публика, бывшие бандеровцы, хорошо знавшие З.Красивского, а то и отбывавшие вместе с ним срок за антисоветскую деятельность. Эта публика ожидала услышать со сцены Гимн о галицком национализме, осанну бандеровщине и героическую песнь о собственных подпольных деяниях.
Когда же вместо националистического “рыцаря без страха и упрёка” Зиновия Красивского алчущие признания собственных заслуг местные националисты увидели на сцене выпивоху и почитателя табуированной лексики, более смахивающего на бомжа-Зенона, - они жутко возмутились и оскорбились. А хронически хворая интегральным национализмом Ирина Калинец учинила в зрительном зале настоящий дебош с выкриками и воплями, а затем с группой изрыгающих проклятия сторонников – демонстративно покинула театральный храм.
Не получилось ни “героической эпопеи”, ни извините за выражение, “торжественного гимна”. А получился самый что ни наесть сценический кич, или, если перейти на общепонятный язык, - театральная кака. Как бы ни изворачивался на страницах “Поступу” и “Високого Замку” постановщик М.Гринишин, но спектакль о национализме не удовлетворил ни упёртых националистов вроде Ирины Калинец, ни представителей галицкой художественной элиты (см. отклик в “Високому Замку” (31.01.2001) живописца Любомира Медведя).
Резюме народного художника Украины, профессора Львовской академии искусств Л.Медведя следующее: “У.Н.Б.- як сценарій так і вистава претендує і розраховує на успіх..., перетворює сценічне дійство на такий собі лукавий бенкет серед чуми. ...Вона зроблена зовсім не бездарно, але напрочуд холоднокровно і з точним розрахунком, - як комедія “Ревізор” : “З кого смієтеся? З себе смієтеся!” Чого-чого, а насмішки український народ, що не кажіть, не заслуговує”.
А вот мнение журналистки газеты “Поступ” Виктории Садовой: “Прес-конференція вже вкотре підтвердила безпринципність мистецького проводу театру ім.. Заньковецької. ...Я вже не надто дивувалася сюрреалістичній прес-конференції...; відвертим нісенітницям, а то й хамським реплікам у промовах Є.Федорченка, А.Батьківського, Г.Тельнюк, Ф.Стригуна; дружнім схвальним оплескам статистів, які підтримували “народ”, що одностайно схвалює виставу й засуджували “так звану свідому інтелігенцію”, яка не сприймає й опротестовує провокативне спрямування “У.Н.Б”.”!
Однако нас в данном случае интересует другой провокационный всплеск спектакля: со сценыгосударственного театра главный герой Зенон, - наш современник! – провозглашает, что коммунистов надо уничтожать, как бешеных собак! То есть, театр, работающий под эгидой государства, в открытую призывает своих зрителей к совершению особо тяжких преступлений – убийств инакомыслящих!
Это не укладывается в голове: в демократическом вроде бы государстве, в “столице острова свободы”, функционирует театр-киллер!
Гринишин во всем предпочитает быть первым. Он создал первый отечественный антрепризный спектакль (»Швейк»), впервые в Украине осуществил постановку, где прямо и остро критикуется действующая власть (»УБН»)... Теперь активно занимается театральным продюсированием. Первое его детище — недавно вышедший в свет «Синьор из высшего общества».
Мирослав Гринишин из тех молодых режиссеров, которые разрушают стереотипы. Не так давно его детище — спектакль «УБН» («Украинский буржуазный националист»), поставленный с львовским Театром им. Марии Заньковецкой, буквально взбудоражил столицу Украины. Девятнадцатого августа на сцене Театра им. И.Франко киевскому зрителю вновь предстоит встреча с загадочным и противоречивым «УБН».
Щоб змусити поквапитися черепаху-історію, що гріється на сонечку, потрібно бути почасти Дон Кіхотом. Цей сервантесівський герой, який символізує рух проти течії, всупереч гальмуючій силі буденності, давно вже став головоломкою, одну з розгадок якої запропонував режисер Мирослав Гринишин у постановці «Останній Дон Кіхот» (автори сценарію Марина та Сергій Дяченко).
Уже трохи затерлися у пам'яті спогади про той неприємний вечір у Львівській опері. Любов журналіста таки трохи зрадлива, бо кожного дня маєш всі шанси отримати потужнішу дозу непересічних вражень. Але, на жаль, хамство та подекуди самодурство певних посадовців залишають дуже неприємний осад і надовго. Тож ти надто добре усвідомлюєш, що для
... "Последнего Дон Кихота" вполне можно назвать режиссерской удачей Гринишина. "Зеркало недели", N35, 9 сентября 2000
начале сентября в Киеве состоялся премьерный показ спектакля "Последний Дон Кихот". Это событие не осталось незамеченным, о чем свидетельствует неоднозначная реакция театральной публики и критиков. О том, как создавался спектакль, нам любезно согласился рассказать режиссер-постановщик спектакляМирослав Гринишин
